СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ ЯК КЛЮЧОВОЇ ЛАНКИ В СИСТЕМІ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ ЯК КЛЮЧОВОЇ ЛАНКИ В СИСТЕМІ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 Левкун Тетяна Василівна,

кандидат наук з державного управління,

Провідний спеціаліст відділу з питань нотаріату

Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області,

Голова ГО «Західноукраїнське наукове товариство»

Невпинне зростання авторитету нотаріату в сучасному суспільстві, як зв’язуючої ланки між протилежними інтересами, що стикаються в правовій сфері, обумовлює необхідність дослідження концептуальних аспектів сучасного нотаріату, його значимості в громадянському суспільстві та історичних тенденцій його становлення та розвитку.

Метою статті є аналіз та узагальнення історико–правових аспектів зародження й становлення вітчизняного нотаріату як важливого механізму у  здійсненні правозахисної та правоохоронної функції в державі.

Окремі аспекти цього питання досліджували правознавці:  Баранкова Л.О., Давиденко А.А..  Черниш В.М., Гулевська Г.О., Драгеневич Л.В, Сміян С.М., Яворницький Д.І., Ясінська  Л.Е., Субтельний О.П. та  інші, а також численні зарубіжні автори: Меркушкин Г.В., Юдельсон К.С., Авдеенко Н.І, Кабакова М.А тощо.

Постійне удосконалення системи нотаріату через реформування його складових є одним із ключових напрямів діяльності Міністерства юстиції України та його територіальних органів.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності [4]. Під даним поняттям в теоретичному контексті пропонується розуміти структуру нотаріальних органів, на яку покладається правоохоронна та правозахисна державна функція, що має здійснюватись у відповідності до змісту нотаріального процесу та передбаченої чинним законодавством України процедури [10].

Змістом же діяльності нотаріальних органів є правохоронна та правозахисна діяльність, яка державою покладена на спеціальну структуру органів та на окремих посадових осіб [9, с.5].

Історія українського нотаріату відзначається особливостями в такій мірі, у якій був історичний процес розвитку української нації, держави і права.

Поняття «нотаріат» лексично походить від латинського слова «note», що в перекладі означає «знак». Як інститут права він вперше з’явився в Стародавньому Римі в ІІІ столітті до н.е. Перша згадка про професію «табеліонів» прийшла з часів римського імператора Костянтина (316 рік до н.е.). Це були особи, які не були державними службовцями, але під контролем держави складали за винагороду юридичні акти, судові папери, проекти правочинів [11 , с.49]. Саме цей інститут придбав пізніше назву «нотаріат».

Перші письмові форми правочинів на Україні – Русі починають з’являтися в період феодальної роздробленості у ХІІ столітті. Це окремі уставні і жаловані грамоти удільних князів, а також деякі документи приватних осіб, головним змістом яких було придбання та відчуження прав на землю та холопів.

У Галицько-Волинському князівстві прикладом таких документів були – Грамота князя Івана Ростиславовича (1134 рік), «Рукопісаніє» князя Володимира Васильовича (1287 рік), «Уставная грамота» Мстислава Романовича (1289 рік) та інші. Окремі дії нотаріального характеру виконував галицький печатник [8, с. 16].

Органи українського нотаріату за часів Київської Русі зобов’язані своїм зародженням розширенням торговельної діяльності та збільшенням торговельного обігу.

У той час низький рівень освіти населення і збільшення попиту на юридичні послуги призвели до виникнення перших нотаріальних функцій, яку виконували  дяки та піддячі, основним завданням яких  було ведення діловодства в державних установах, складання і підписання грамот, видача оригіналів, копій документів і довідок. Спочатку це були люди вільної професії, а з розвитком приказної системи стали обов’язковими членами державних органів, серйозно впливали на хід судових і адміністративних справ. Також дяки виконували і нотаріальні функції, які їм були надані відносно нерухомості (ХІІІ століття). В ХІV столітті з’являються майданні піддячі, які складали письмові акти в містах. На думку багатьох юристів, майданні піддячі є засновниками сучасного нотаріату [1, с.40].

У XVII-XVIII століттях політичні процеси, пов’язані із втратою Україною автономії вплинули на вектор розвитку правової системи, яка будувалася під впливом російського законодавства. Так, Соборне Укладення – «Кодекс Законів Російської держави», прийняте Земським собором 1649 року, а потім і логічна точка – «Положення про нотаріальну частину», затверджене 14 квітня 1866 року, – це законодавчі акти, на базі яких створювався та розвивався нотаріат тих часів.

Положенням про нотаріальну частину було визначено, що нотаріуси вважаються державними службовцями, але не мають прав на чини та пенсію за цим званням. Плата їм призначалася відрядна, за виконання конкретних актів згідно із встановленими офіційними розцінками. Призначення відбувалося за рішеннями окружних судів і судових палат. Були закріплені обов’язкові часи присутності в конторах та зобов’язання неодмінно залишати відповідального заступника в разі відпустки [ 6, с, 14-15].

До претендента на посаду нотаріуса за Положенням про нотаріальну частину і організації його контори пред’являлися певні вимоги.  По-перше, кількість нотаріусів у кожному реґіоні обмежувалася спеціальним розкладом, укладеним Міністерством юстиції і погодженим із Міністерством фінансів та Міністерством внутрішніх справ, і тому треба було дочекатися вакансії. Про наявність вакансії оголошували в пресі. Далі спеціальна комісія, що складалася з голови окружного суду, старшого нотаріуса та окружного прокурора на конкурсних засадах проводили іспит з уміння претендентів правильно викладати акти, перевіряли знання діловодства і відповідних законів. Відібраний на посаду нотаріуса претендент повинен був внести для відкриття контори велику заставу. Це робилося заради того щоб, якщо до нотаріуса будуть пред’явлені майнові претензії внаслідок його неправильних дій, задовольнити їх можна було би не тільки за рахунок майна нотаріуса, але й за рахунок застави. Первісна застава для губернських міст сягала 6000 карбованців, і за кожен рік роботи відраховувалася з прибутку нотаріуса певна сума доти, доки сума застави не досягала 15000 карбованців. До того ж вважалося, що в конторі, крім власника-нотаріуса, працює певний персонал: діловод, касир, артільник, група писарчуків. Контора мусила мати декілька друкарських машинок, касу і сейф, копіювальний прес, нотаріальні книги, бланки, штампи, повну збірку законів та наказів окружного суду. Розклад робочого дня погоджувався з окружним судом. Контора працювала щодня, крім загальних “неприсутніх” днів, не менше за 6 годин. Нотаріус не мав права піти у відпустку без дозволу голови окружного суду, а цей дозвіл отримував лише після того, як залишав замість себе заступника. При цьому власник контори повністю матеріально відповідав за всі дії своїх заступників та працівників. Про повернення з відпустки нотаріус повинен був негайно повідомити окружний суд, а в разі затримки він підлягав дисциплінарному покаранню як за службову недбалість [2, с.90-99].

Положення про нотаріальну частину створило і в Україні окремий інститут нотаріату та визначило його місце як незалежного органу публічної діяльності в системі судових відомств.

На початку ХХ століття  почався новий етап в історії нотаріату.

23 березня 1918 року Рада народних комісарів  ввела нове Положення муніципалізації нотаріальних контор, яким скасувала «ныне действующее Положение о нотариальной части» та. У період Громадянської війни виникла тенденція ліквідації нотаріату.

Однак, уже Декретом Ради Народних Комісарів у 1921 році встановлено, що посвідчення угод та договорів проводиться нотаріальними столами губернських відділів юстиції та повітовими бюро юстиції.  “Тези про нотаріат” 1922 року визначали, що в радянській державі нотаріат є державною установою, «а все элементы гражданско-правовых отношений между нотариусами и клиентами, свойственные капиталистическим странам, по вознаграждению за услуги не должны иметь места». У 1922 році прийнято “Положення про державний нотаріат”, яке стало основою радянського нотаріату [2, с. 48-49].

У 1924 році у Основах судоустрою СРСР  разом із загальними вказівками щодо організації та діяльності нотаріату встановлювалися і розмежування компетенції республік СРСР щодо нотаріату.

У 1926 році була прийнята Постанова «Про основні принципи організації державного нотаріату», на основі якого в союзних республіках, у тому числі в Україні, були розроблені та прийняті аналогічні Положення про державний нотаріат.

Згідно з положенням «Про державний нотаріат УРСР» 1930 року право здійснення нотаріальних дій належало державним нотаріальним конторам. Плата за нотаріальні дії переводилася до державних доходів, а держава, у свою чергу, платила заробітну плату нотаріусам та несла витрати по утриманню контор. Державним нотаріусам не дозволялося, крім посади нотаріуса, займати інші державні посади, але нотаріус міг працювати на так званих виборних посадах та займатися викладацькою діяльністю. Положення 1930 року ставило умову закінчення юридичного факультету університету та річний стаж роботи помічником у нотаріальній конторі для осіб, що претендували на зайняття посади нотаріуса. Нотаріусами могли також стати громадяни СРСР, які не мали вищої юридичної освіти, але які пропрацювали суддями не менше п’яти років. Нотаріальні контори підпорядковувалися безпосередньо Народному комісаріату суддів, який виконував нагляд за роботою контор.

Разом з тим, не зважаючи на жорсткі вимоги щодо кадрового відбору, внаслідок обмеженого цивільного обороту,  нотаріус у цей період не мав у суспільстві такого значення, яке він має зараз або мав у попередні періоди [12, с. 9].

Радянський нотаріат був включений до складу органів юстиції.

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що в цей час було введено низку спрощених правил при проведенні нотаріальних дій щодо військовослужбовців. Постановою від 9 серпня 1944 р. РНК УРСР затвердила нове Положення про Державний нотаріат УРСР, а 1 серпня 1946 р. Наказом Міністра юстиції УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріальних дій». Ці нормативно-правові акти відображають лише зміни в законодавстві і нотаріальній практиці, що відбулися після 1928 р. Якихось значних змін щодо організації нотаріату, його компетенції і техніки нотаріального оформлення документів вони не внесли.

У 20-50-ті роки нотаріат розглядався як технічний орган Народного комісаріату юстиції.

В 30-50-ті рр. XX ст. у нотаріальне законодавство часто вносилися зміни, нерідко без відповідних об'єктивних передумов.

З 1956 р. у зв'язку із ліквідацією управлінь юстиції загальне керівництво нотаріальними конторами знову було покладено на обласні суди, в штат яких були введені посади нотаріальних ревізорів.

Черговий фундаментальний норма-тивно-правовий акт - закон УРСР «Про державний нотаріат» від 25 грудня 1974 року не давав чіткого визначення поняття «нотаріат», деталізував окремі аспекти організації нотаріальної діяльності. Закон визначав систему тільки державних нотаріальних контор, де працювали державні нотаріуси та посадові особи, що мали право здійснювати нотаріальні дії. Державні нотаріуси підрозділялися на категорії: старші державні нотаріуси, заступники старших нотаріусів та державні нотаріуси;  призначалися та звільнялися з посади відповідними органами юстиції (залежно від категорії нотаріуса). Нотаріусом могла бути особа, яка мала громадянство СРСР та вищу юридичну освіту.

Завданням нотаріату була охорона соціалістичної власності, прав і законних інтересів громадян, державних установ, зміцнення законності та запобігання правопорушенням (ст.1 Закону). Отже, вагоме місце в діяльності радянського нотаріату займав захист майнових інтересів, насамперед, держави, а потім – громадян [3].

У 90-ті роки, на перший план вперше почали виходити саме незалежність та самоврядування нотаріальних органів.

У наш час існує два типи нотаріальних систем, де форми організації нотаріату є різними залежно від того, яку роль і значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава [7] (рис.1).

В умовах сьогодення, не зважаючи на багатовікові розбіжності, у нотаріальній справі спостерігається тенденція до інтеграції. Одним із природних чинників цього процесу є притаманне сучасному світові широке міжнародне співробітництво у різних галузях і сферах, під час якого, зокрема, виникають потреби легалізації документів, посвідчених іноземними нотаріусами. Слід підкреслити активне спілкування фахівців та нотаріальних корпорацій з усього світу у формі відповідних комісій, комітетів, конгресів, конференцій, семінарів тощо. Укладаються міжнародні угоди щодо нотаріальної діяльності; формулюються загальновизнані професійні та етичні принципи нотаріату (зокрема, у 1995 році прийнято Європейський кодекс нотаріального професійного права) тощо.

Рис. 1. Сучасні системи нотаріату

Вагому роль у подальшому розвитку теорії та практики нотаріальної справи відіграє Міжнародний Союз Латинського Нотаріату, заснований 2 жовтня 1948 року.

 Так, 2 вересня 1993 року в Україні був прийнятий Закон України "Про нотаріат "[4],  який по-новому реґламентував діяльність українського нотаріату та базувався на кращих нотаріальних практиках Німеччини й Франції. 

Цей закон вніс до історії розвитку українського нотаріату багато новацій:

-          створення кваліфікаційних комісій нотаріату для визначення рівня професійної підготовки осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю;

-          видача свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю всім громадянам України, які пройшли кваліфікаційний іспит;

-          заснування в обласних центрах, містах Києві, Севастополі державних нотаріальних архівів, що є складовою частиною Національного архівного фонду;

-          здійснення тимчасового зберігання нотаріальних документів (до 75 років)  Національними архівами;

-          закріплено право осіб, які отримали свідоцтво для зайняття нотаріальною діяльністю, зареєструвати приватну нотаріальну діяльність;

-          службове страхування приватного нотаріуса;

-          затвердження шкали майнових ставок;

-          дозвіл на створення асоціацій та нотаріальних палат.

В період незалежної України на конференції нотаріусів створено Українську нотаріальну палату (функціонує з 1993 року) – добровільну громадську організацію нотаріусів та її регіональних відділень по областях.

Основна мета Української нотаріальної палати – об’єднання на професійній основі зусиль нотаріусів для задоволення та захисту законних соціальних та інших спільних інтересів, сприяння підвищенню їхнього професійного рівня та вдосконалення правової допомоги, що надається органами нотаріату громадянам, підприємствам і організаціям [5].

Завданням Української нотаріальної палати є підвищення ролі нотаріату в умовах формування в Україні ринкових відносин; віднесення престижу професії нотаріуса; створення умов для активної діяльності членів УНП на основі єдності професійних інтересів; реалізації їхніх прав; сприяння розвитку міжнародних зв’язків, з метою зміцнення наукових і професійних контактів членів Палати, обміну досвідом, співробітництва з міжнародними організаціями нотаріату.

У 1998 році Українська нотаріальна палата була прийнята спостерігачем від міжнародної спільноти до світової організації нотаріусів – Міжнародного Союзу Нотаріату, який об’єднує нотаріати 82 країн.

Українська нотаріальна палата  основні зусилля спрямовує на перехід до нотаріату латинського типу – вільного, самоврядного.

Міністерством юстиції України була розроблена Концепція розвитку нотаріату в Україні, яка покладена в основу нової редакції Закону «Про нотаріат».

Проаналізувавши тезисно еволюцію системи нотаріату в Україні, можна зробити наступні висновки.

Нотаріат, вперше виникнувши як різновид адміністративної діяльності тисячоліття тому у стародавніх державах, пройшов шлях від примітивних писарів-канцеляристів, які вели численні прибутково-витратні книги та періодично складали кадастр усіх земель у країні, переписували населення і його майно до складної системи, яка на сьогодні успішно функціонує у всьому світі.

Розвиток нотаріату в Україні напряму залежав від політико-правових процесів у різні періоди розвитку та відповідно активізації чи занепаду соціально-економічних відносин на території держави.

Інститут нотаріату в радянський період став державним органом, на який покладено оформлення і засвідчення операцій і актів, а також посвідчення фактів, що мають юридичне значення. Разом з усуненням із господарського життя приватнокапіталістичних елементів змінювався і обсяг нотаріальних дій в напрямі до скорочення об'єму роботи нотаріальних контор.

Після 1917 року вільний нотаріат докорінно змінив свій правовий статус. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та комерційним посередництвом, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність нотаріат виступав у ролі непомітного додатку до правової системи держави.

У 30-50 рр. ХХ ст.. у нотаріальне законодавство часто вносилися зміни, нерідко без відповідних об'єктивних передумов.

У 1950-х рр. загальне керівництво нотаріальними конторами знову було покладено на обласні суди. Оскільки практика поєднання обласними судами функцій судового нагляду і судового управління себе не виправдала, у 70-хх роках нотаріат передано до відання Міністерства юстиції та його регіональних органів.

Політичні та економічні процеси, що відбувалися в Україні в кінці 80-х – початку 90-х років, відбилися і на системі нотаріальних органів. З переходом суспільства до ринкових відносин, законодавчим визнанням рівноправності усіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності і процесів приватизації стало очевидним, що державний нотаріат втрачає своє значення і не може повністю виконувати покладені на нього функції.

Нового імпульсу розвиткові правової системи України, в тому числі й інституту нотаріату, надало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Прийняття Закону України «Про власність», Закону України «Про нотаріат», Цивільного кодексу України та інших законів, завдяки чому значно розширилася компетенція нотаріусів, збільшилась кількість і обсяг нотаріальних дій.

На сьогоднішній день можна з упевненістю твердити, що прогресивні реформи Міністерства юстиції України, спрямовані на розширення кола повноважень приватних та державних нотаріусів, модернізації нотаріальної діяльності забезпечують ефективне функціонування  нотаріату  у сфері приватних та публічних правовідносин, в повній мірі відповідають викликам сучасного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Злотніков М.Р. Піддячі Іванівської площі / М.Р. Злотніков // Нотаріальний вісник. – 1998. – № 1. – С. 40.

2.    Меркушкин Г.В. Становление и развитие российского нотариата // Г.В. Меркушин // Вестник МГУ, 2002. – №. 6. – С. 48-49.

3.    Про державний нотаріат СРСР:  Закон УРСР від 25.12.1974, введ. в дію Пост. ВР УРСР № 3378 – VIII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravo.levonevsky.org/baza/soviet/sssr4488.htm/.

4.    Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 № 3425-ХII (редакція станом на 02. 11. 2016 )   [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Оіфційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3425-12

5.    Про Українську нотаріальну палату [Електронний ресурс]/ Українська нотаріальна палата // Оіфційний веб-сайт . – Режим доступу: http: //www.palata.notariat.org.ua/aboutunp

6.    Сміян Л.С. Нотаріат в Україні. Загальна частина: підручник / Сміян Л.С., Хоменко П.Г., Нікітін Ю.В. – Київ: КНТ, 2009. – 632с.

7.    Сучасні системи нотаріату [Електронний ресурс]/ Українська нотаріальна палата // Оіфційний веб-сайт . – Режим доступу:  http://old.npu.in.ua/ua/pro-npu/istoriya/suchasni-sistemi-notariatu-istoriya-jikh-rozvitku#.WS0EvtSLSt8.

8.    Тодоров І.Я. Історія держави і права України: підручник / І.Я. Тодоров, В.Н. Суботін. – Донецьк: ДГТ. – 1998. – 187 с. 

9.    Фурса С. Я. Спірні питання нотаріальної науки і практики / С. Я. Фурса // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 1. – С. 36-39.

10.    Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / [за заг. ред. Я. М. Шевченко]. – К., 2004. – 782 с.

11.    Черниш В.М. Історико-правовий аспект вітчизняного нотаріату / В.М. Черниш // Мала енциклопедія нотаріуса: юридичний журнал. – 2010. – № 1. – С. 49-51. 

12.    Шаповалова Л.Л. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Росії / Л.Л. Шаповалова. – Ставропіль, 2000. –22 с.